Церква розташована на узліссі, осторонь від села. Завдяки цьому вона, мабуть, й збереглася
за радянської влади. Церква - дерев'яна на кам’яному фундаменті, побудована в класичному
стилі монументальної дерев'яної архітектури України кінця 19-го - початку 20-го століть.
Згідно з кліровою відомостю за 1903 рік вона збудована в 1895 році замість старої, згорілої,
яка знаходилась в іншому місці - на Савинцях. До неї було віднесено погост площею 0,5 га. від
старої. Це кладовище не збереглося.
В «Енциклопедичному довіднику. Чернігівщина» вказано, що храм існує з 1875 року, Це дата, напевно, закладання першого каменю та молебна на місці майбутньої церкви. Так прийнято вказувати дату за церковною традицією. Далі мабуть було довга затримка з початком будівництвом аж до 1890 року.
Для нової церкви в 1874 р. було відведено 3 га. землі під забудову і погост (селітба), а також 36 га. ріллі для утримання церкви (ружна земля). Вочевидь, прибуток від цієї землі, який використовували на протязі 21 року до 1895 р., йшов на будівництво.
Як розповідала одна із найстаріших жительок села з Каштеляновки (1916 р.н.), посилаючись на спогади матері, храм будували 5 років. Тобто з 1890 року. Роботи почали на Петра (12 липня). Теслярські роботи виконували 11 чоловік з Києва. Під час роботи вони жили у заможного господаря Кузьменка, що мав подвір’я на вул. Земській. В них були креслення. Кобижчани по черзі годували цих робітників.
Чоловіки з кожного двору привозили на волах колоди з лісу і пиляли їх вручну на брус та дошки. Будували на гроші, які зібрали люди. Ліс пожертвував поміщик Неверовській, землю - Симоновський. Успенська церква була найбільшою та найкрасивішою серед інших кобижчанських церков.
У книзі Віктора Вечерського «Пам’ятки архітектури й містобудування лівобережної України» так описана архітектура церкви:
«Хрещата в плані, дев’ятизрубна, однобанна, з дзвіницею, дерев’яна. Має структуру типову для єпархіальних церков останньої третини 19 ст.: центральний квадратовий в плані четверик увінчано світловим восьмериком, перехід до якого в інтер’єрі вирішено за допомогою плоских трикутних пандативів (парусів - В.Д.) та проміжної конструкції у вигляді зрізаної восьмигранної піраміди. Восьмерик вінчає баня (купол – В.Д.) параболічних обрисів із ліхтариком і маківкою. Рамена (перехрестя – В.Д.) просторового хреста прямокутні в плані, їх чолові (фасадні – В.Д.) грані акцентовані трикутними фронтонами. Вівтар гранчастий. Приміщення у міжрукав’ях значно нижчі, ніж рамена, завдяки чому загальна композиція набуває пірамідальності й деякої центричності. З заходу до церкви прилягає триярусна дзвіниця типу «восьмерик на четверику», увінчана шатром із ліхтариком та цибулястою маківкою.
На фасадах стіни обшальовані дошками в стик: нижче рівня вікон – вертикально, вище – горизонтально, що створює певний декоративний ефект. Усі вікна прямокутні, облямовані простою лиштвою (наличниками – В.Д.) з трикутними сандриками (надвершами – В.Д.). Карнизи прикрашені смугами дрібних сухариків. Під карнизами четвериків бані й дзвіниці проходить декоративний фриз, що імітує смугу ширинок – знаковий декоративний елемент з арсеналу форм московської мурованої архітектури 16 – 17 ст. Ці елементи декору, а також великі стріловидні кокошники, що завершують грані восьмериків бані й дзвіниці, надають будівлі певної своєрідності.
В інтер’єрі всі компартименти (об’єми Інтер’єру – В.Д.) об’єднані за допомогою широких трапецієвидних арок. Збереглися олійні малювання кінця 19 ст. Церква збудована з брусу на високому цоколі. Стелі плоскі, по дерев’яних балках. Дахи вальмові й щипцові по дерев’яних кроквах, укриті, як баня та шатро, покрівельною сталлю.»
Розробкою проекту Успенської церкви керував Фессалоницький Андрій Дмитрович (1842 - ?р.), котрий протягом 1876 – 1890 рр. обіймав посаду чернігівського губернського архітектора. Досі зберігся ще один храм, збудований за тотожним проектом Андрія Дмитровича в с. Плоске Броварського району (1889 р.) Це теж девятизрубна, одно банна, із дзвіницею, дерев’яна церква.
Церква Успіння Богородиці в с. Кобижча збереглася в автентичному стані, без перебудов і втрат. ЇЇ можна вважать одним із найкращих високопрофесійних зразків церковної архітектури, зорієнтованої на використання й розвиток українських національних традицій. Вона включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»).
Площа зали для парафіян – 280 кв. м. У храмі одночасно можуть розташовуватись 600 – 700 чоловік.
Храмові дні: Успіння Богородиці - 28 серпня, свято чудоявлення Іржавської ікони Пресвятої Богородиці – 6 червня.
У 1903 р. парафія Успенської церкви простягалася на 2 км. Парафіянами були люди з 370 дворів, в кількості 3 тис. чоловік. Це були мешканці з 231 козацьких дворів, 83 – військових, 54 селян – власників та ін.
Першим священиком і, вочевидь, організатором будівництва храму був Полонський Микола Олексійович. Він був сином священика, народився в с. Припутни Березнянського повіту, закінчив Чернігівську духовну семінарію. Служив у інших церквах України, а в 1871 р. у віці 48 років був переведений в Кобижчу.
Ось як його описав у своїй книжці «Спогади священика» його небіж: «був середнього росту, широкий у плечах, рудий». Микола Олексійович був «запальний, палким у спорі й справі, але по сутності доброю людиною,… жив відкрито й вважався великим хлібосолом».
Спершу він заснував на свої кошти церковнопарафіяльну школу і 4 роки сам викладав в ній всі предмети. Вона була розташована перед школою №2, трохи ліворуч, там, де зараз ворота. Згодом «із допомогою парафіян влаштував шкільний дім». В цій справі прийняло участь земство, найняли вчителів і Полонський М.О. став викладати тільки закон Божий ще 17 років. Можна припустити, що це скорочення його шкільної роботи відбулося в зв’язку з тим, що вже нарізали землю і почалась підготовка до зведення нового храму.
Полонський М.О. мав багато різних нагород і навіть орден, який отримав невдовзі після зведення храму. В зв’язку з нагородою орденом в 1902 р. йому надали потомственне дворянство. Він мав у власності 50 га. землі.
Микола Олексійович мав дружину Ольгу Федорівну, чотирьох синів і дочку Марію.
У лютому 2011 року до укладача цього сайту звернулася електронною поштою прапраправнучка Полонського М.О. – Анастасія Олексійовна Полонська (1988 р.н.), котра займається пошуком інформації про своїх предків. Вона разом із дідусем Борисом Олексійовичем та батьками мешкає у м. Волгограді (Росія). Завдяки їй нам вдалося поповнити наші відомості про долю дітей засновника Успенської церкви:
Треба ще згадати племінника - Матвія Тимофійовича Полонського (1860-1946 р.). Він був видатним пасторським та господарським діячем у Новій Басані. Люди й досі пам’ятають його і показують побудовані завдяки його зусиллям дороги, майстерню, школу, лікарню, народний дім та ін. На жаль знесена церква Косьми та Даміана, в якій він був настоятелем. В останні роки життя 1943-45 о.Матвій розібрав власний будинок, щоб відбудувати зруйновану церкву. Але її зараз нема. У церкві знаходилася родова ікона Полонських – образ Божий Матері «Дегтярівська».
Матвій Полонський написав дуже інтересну книжку - «Спогади священика» (1940 р.), в якій описано життя парафіяльного духовенства Чернігівщини в кінці 19 – початку 20 сторіч.
Полонський М.О. був першим священиком в Успенській церкві. Далі, приблизно до 20-тих років ми
не маємо інформації про батюшок. Наступними, за розповіддю Софії Михайлівни Київської (1921 р.
народження), служили: отець Олександр до 1930 р. (Красногорський Олександр Степанович), отець
Григорій до 1936 р. (Блошкін), отець Григорій з 1942 р., отець Ваніфатій, отець Олександр
(Лапінський), отець Ростіслав, отець Василь (Совков).
З осені 1949 р. по 1993 р. Божу службу правив отець Георгій (Веселий Георгій Леонідович). Він помер 4 березня 1993р. і був похований на загальному кладовищі в Кобижчі.
З моменту освячення церква була закрита на період з 1937 по 1942 рік. У цей час вона використовувалась як склад зерна.
З розповіді мешканців села Кобижчі: після закриття церкви був повністю знищений різьблений позолочений іконостас, розібрані людьми або знищені ікони, зник архів. Позолоту із уламків іконостасу змивали вандали спеціальним розчином і забирали. Хрести залишилися на куполах.
Зараз церква пофарбована в білий колір, обводи - сині. Розташована в кленовому гаї. З північної
й східної сторін - парафіяльний цвинтар із забутими могилами з дерев’яними хрестами і без них,
а також могилами 40-50-х років під металевими хрестами.
На погості є одна могила під гарним гранітним надгробком у вигляді дерева з підрубаними гілками. Під ним, поруч із віковою ялиною спочиває прах ієрея Полонського М. О. і його дружини Ольги Федорівни. Він народився 24 листопада (6 грудня за новим стилем) 1823 р., помер 4 березня (17 березня) 1906р. Могилу було розкопано й пограбовано. Памятник похилився в бік розкопу, з нього зрізано залізний хрест. В 2007 р. почалось впорядкування могили.
Зараз на цвинтарі більше не ховають, а до революції парафіян ховали тільки на кладовищах біля церков. На території стоїть також занедбаний будинок священика, який у 1949 р отець Георгій перебудував для себе із сторожки. Він же посадив сад и викопав колодязь.
Церква має два вівтарі: центральний – Успіння Пресвятої Богородиці та лівий, бічний - Святого
апостола євангеліста Іоанна Богослова. Розпис стін і вітрил виконаний олійними фарбами просто
по брусу.
Центральний іконостас має чотири іконних ряди. Нижній ряд, «місцевий», становлять 7 ікон, у тому числі основні: Спаситель, Богородиця, Успіння Богородиці, вхід у Єрусалим, Святий Феодосій Чернігівський. Другий ряд - «святковий» - 12 ікон, третій - «апостольський» - теж 12 ікон і четвертий - «збірний».
У центрі четвертого ряду виділяється гарна копія ікони Богородиці з дитиною, скопійована з
запрестольного образу у Воладимирському соборі (м. Київ). Його в 1887 р написав видатний
художник Васнецов В.М. Прообразом дитяти слугував півторарічний син Михайло. З часом, у еміграції
він служив священиком у православній церкві в Празі. Відзначався «всепрощенською» любов’ю до
людей.
Ікони, встановлені в іконостасі, виконані у різному стилі як на полотні так і на фанері. Вочевидь, вони в основному зібрані з різних ліквідованих храмів. Деякі написані талановитим художником-самоуком Мойсеєм Федорищенком. Він жив в Кобижчі й малював ікони для всього свого і довколишніх сіл.
На стінах бабинця такий настінний розпис: Права сторона - Преподобний Серафим Саровський, Преподобний Антоній і Преподобний Феодосій Печерські, Свята княгиня Ольга, Святий Князь Володимир. Ліва сторона: Святий Василь Великий, Святий Іоанн Златоуст, Святий Георгій Богослов, благословенні князі Борис і Гліб. У куполі написана Пресвята Трійця, на вітрилах – чотири Євангелісти й чотири діяння Спасителя.
Значний внесок у повоєнну реставрацію храму вніс отець Георгій. При ньому в 1956- 1957 роках була відремонтована будівля храму, виконаний деякий розпис стін, купола і вітрил, виготовлено новий іконостас, встановлено повернуті й заново написані ікони. Дерев'яні конструкції іконостасу змонтував умілець Олексій Пластівець із своїми помічниками. Він жив на вул. Пісковій №14. Іконостас в лівому вівтарі виготовили майстри з Харкова.
Реставрацію розпису стін та нові зображення зробив приїжджий з Києва художник Леонід Міщенко.
В одному домі зберігається картина, написана Л. Міщенком навесні 1957 року. На ній видно, що маківки на куполах були синіми з жовтими зірками, навісу над ґанком ще не було, перед церквою ріс фруктовий сад, ялина біля могили Полонського М. О. була вдвічі нижчою.
У 1995 році церква була пограбована. Через зламані грати на другому вікні ліворуч було вкрадено церковне начиння й 19 ікон. Серед них була і копія чудотворної ікони Іржавської Богоматері. Грабіжники не були знайдені, викрадене не повернуто. У 2006 р Іржавську ікону було відтворено і 26 березня установлено в храмі. Докладно про цю ікону ми розповімо у третьому розділі цієї роботи.
Починаючи з 2000 року, зусиллями священика отця Василія на гроші парафіян виконана заміна всієї покрівлі. У 2008 році закладено новій фруктовий сад на 70 дерев, 2010 року капітально перебудовано колишній будинок священика, який знаходиться на церковній території.
Під час реставрації у 2006-2007 р. блакитний фон іконостасу змінено на вишневий, золотиста фольга на півколонах та багетах змінена на фарбу, зроблено нові різбляні царські врата. Реставровані усі розписи в плафонах, парусах, барабані та бабинці. На задній стіні написані чотири нових зображення: св. преп. Іов Ігумен Почаївський, преп. Лаврентий Чернігівський, преп. Агапіт Печерський, св. муч. Пантелеймон. Всі роботи виконав майстер із Прилук Анатолій Даниленко.
Коштом парафіян реставровано багато старих пожухлих ікон: Віра, Надія, Любовь, друга ікона Іржавська Богородиця, Микола-угодник та інші. Цю роботу виконали монахині Флорівського монастиря у Києві.
17 квітня 2006 р., невдовзі після встановлення в кіот нової ікони Іржавської, отець Василій разом з парафіянином Василем Скалозубом замінювали скло на іконі Богородиці «Несподівана радість». Раптом вони побачили, що на склі віддрукувався образ Пречистої та дитяти. Скло зняли і з молитвою встановили в окрему раму поруч з іконою. 18 серпня того ж року у вівтарі встановлено велику ікону «Цар слави», яку написали художники з Чернігова.
В нас виникло бажання з’ясувати ім'я мецената будівництва цієї церкви - того, хто пожертвував ружну (прибуткову) землю і селітбу (землю під забудову). До початку пошуку відомо було тільки те, що його прізвище Симоновський, він жив на околиці села, що називалася Симонівка, був похований на цвинтарі біля церкви Успіння. Ця могила всім відома.
В зв’язку з тим, що історичні архіви Чернігівської єпархії знищені ще до війни, тобто до 1941 р., ми звернулись до Чернігівського обласного Державного архіву.
Першим питанням було: хто із Симоновських мав можливість нарізати землю? По списках землевласників, складеному в 1861р., з’ясувалось, що єдиним Симоновським, який володів в Кобижчі в той період землею, був штабс – капітан у відставці Іван Олексійович Симоновський. На той період він мав 260 га., тобто міг пожертвувати для церкви 40 га.
Відповідно до плану забудови церкви, який зберігається у Державному архіві, церковна ділянка межувала з східного боку с садибою Симоновських. І, головне, згідно з метричною книгою за 1900 р. Симоновського Івана Олексійовича відспівували в Успенській церкві і, відповідно, поховали біля храму. Поминальну службу вів Полонський Микола Олексійович. Таким чином, можемо стверджувати, що в могилі біля церкви поховано благодійника Успенської церкви Симоновського Івана Олексійовича.
Згідно з інформацією, отриманою з «Родословної книги Чернігівського дворянства» та «Козелецького Військового некрополя» про благодійника відомо наступне:
Рід Симоновских іде від Кобижчанських старшин Київського полку. Батько Івана Олексійовича - Олексій Дмитрович був дворянином, з 1808 року проходив цивільну службу. В 1831 році в чині корнета служив у третьому дивізіоні козачого резервного полку. Потім знову продовжив цивільну службу на посаді засідателя Козелецького межового суду й був призначений в 1834 році в губернські секретарі. Це був досить низький (12-ий з 14-ти) клас цивільних чинів. Помер Олексій Дмитрович десь між 1852 та 1861 роками.
Його син - Іван Олексійович народився в 1822 році в м. Кобижча. Матір звали Дар’я Іванівна.
Вона покінчила життя самогубством. Може це в якійсь мірі спонукало Симоновського в майбутньому на
активну участь у спорудженні Успенського храму.
Іван Олексійович закінчив місцеве сільське училище і у віці 18 років почав службу в Коливанському єгерському полку. Служив добре й через рік був підвищений по службі до чину прапорщика. В 24 роки він одержав звання поручика. Пішов у відставку у чині штабс-капітана. Вислужений чин дозволяв направити прохання про присвоєння дворянського звання.
Після повернення додому через рік одержує Указ Правлячого Сенату з підтвердженням у дворянському званні по військовій службі й занесенні в родовідну книгу Чернігівської губернії. Дворянство створювало певну вагу в суспільстві йому і його родині. Матеріальних пільг однак не давало. Іван Олексійович зайнявся сільським господарством і лісництвом. Збудував собі дім окремо від батьків.
У «Малороссийском Гербовнике» наведений дворянський герб Симоновських - «Радван з
доповненнями». Для нас він цікавий як єдина можливість уявити собі світогляд предків Івана
Олексійовича.
Історія герба така. В 1785 році імператриця Катерина 11 видала Указ, що дозволяв козацьким старшинам та їхнім нащадкам вписуватися у дворянські родовідні книги. При цьому багато хто з них приймав з деякими змінами герби польської шляхти. Так зробили й Симоновські. Вони прийняли герб одного із древніх польських родів. У герб були внесені деякі зміни: додана срібна зірка знизу і прийнято зелений колір щита замість червоного в оригіналі. Зірка, мабуть, - Різдвяна, тобто – шестикутна.
Іван Олексійович походив з релігійної родини. Не випадково їхній рід у своєму гербі використав православну тематику: біла корогва, хрест, різдвяна зірка. Характерно, що в більшості інших гербів, в «Малоросийскому гербовнику», переважав войовничий відтінок. У них присутні луки, стріли, шаблі, булави й списи.
Потреба в церкві була гострою, тому що найближчі перебували в центрі села, тобто на відстані 4 - 5км. Зведені в 1887-99 роках «нові» церкви, побудовані на тих місцях, де раніше вже стояли «старі». Доступ до них із цього кінця села був утруднений через відсутність брукованих доріг.
Як ми уже казали, помер Іван Олексійович 8 березня (21 березня за новим стилем) 1900 року у віці 78 років, похований на цвинтарі біля церкви. Його дружина померла в 1891 році.
Згідно розповідям літніх людей у Симоновських було дві садиби – у батька і сина. Одна від другої на відстані 0,5 км.
Перша садиба розташовувалася на сучасній вул. Котовського за будинком №11. Настільки віддалена ділянка була обрана господарями через близькість до землі та лісу, якими вони володіли. Садиба знаходилась між дібровою й річкою Кобижчею. Перед нею проходила дорога на Носівку.
Садиба складалася з довгого, дерев'яного, одноповерхового будинку під залізною покрівлею і надвірними будівлями. Будинок був побудований на відстані приблизно 30 м. від дороги на пагорбі. Від нього залишився на землі слід. Перед будинком розташовувалось велике стійло (корів на п'ять) і праворуч, убік болота, - фруктовий сад. Від дороги подвір'я було відгороджено штахетником. За будинком була велика «копанка» або затока. У садибі жили люди приблизно до 1920 року. Потім садиба спорожніла, будівлі були розібрані. Залишилися тільки під великим кущем бузку сліди від льоху.
Друга садиба, яка належала сину, була розташована поруч з храмом. Дім був збудований на схід від церкви на відстані 250 м. по вул. Земській № 35. Маєток був на березі ставка. В той час, про який йде мова, між ним та берегом ще не було хат. Ставок існував приблизно до 1995 р. Потім рибалки пробили греблю, воду з річки відвели на цукровий завод і ставок пропав.
В повоєнні часи на подвір’ї було два будинки: великий (150 – 180 кв. м.), повернутий фасадом до Земської, та менший, який стояв боком до вулиці. Його збудували пізніше і до Симоновського він відношення не мав.
Великий дім був дерев’яний, обкладений цеглою, під бляхою, на високому кам’яному фундаменті. В ньому в останні роки 19-го сторіччя мешкав Іван Олексійович із дружиною. Дітей в них не було. Мабуть після смерті дружини (1891 р.), чи раніше, він продав дім і частину ділянки Полонському М. О., а сам перейшов в батьківський маєток, де ще жив хтось із родичів. Вочевидь, спільна робота по відбудові храму сприяла дружбі двох близьких за віком добродійників.
В пам’яті людей садиба залишалась як «Машина» школа. Полонський М. О. згодом, як сказано в одній із клірових відомостей, написаній його рукою, «при содействии прихожан устроил училищный дом». В домі зробили два входи по торцях, вигородили два класи на 40 учнів кожен. В меншому будинку був гуртожиток, містилась бібліотека, жив хтось з вчителів.
Засновницею школи разом з батьком і першою вчителькою були Марія Миколаївна Полонська. Це була одинока жінка, 1860 р. народження. Три брати на той час вже роз’їхались по всій імперії, молодший жив окремо. «Машина» школа працювала аж до 1956 року. В ній у дві зміни навчались чотири початкових класи семирічки. Ще три старших класи вчилися в будівлі, яка була перед сучасною школою №2. і в Хоминїй школі (бувший дім Неверовського). Після її введення обидві будови «Машиної» школи було розібрано та конструкції були використано для спорудження їдальні і гуртожитку, які містяться за кам’яною школою.
Зараз місце садиби Симоновського І.О. та «Машиной» школи відмічено двома невеличкими пагорбами,
зарослими бузком. У 2007 р. почалась забудова ділянок поруч.
Могила Симоновського, за свідченнями багатьох жителів села, розташована ліворуч від церкви на відстані приблизно 10 м. На ній стоїть гнутий металевий хрест, на якому до 2007 р. ніякого напису не було. Старий надгробок зник. Фундамент від нього зберігся. Існуючий хрест в 1965 р. встановив пономар Шульга Віталій Григорович. Хрест, за його свідченнями, було під час ремонту знято з Успенської церкви. Під час падіння він трохи зігнувся. Пономар закопав хрест разом з частиною купола. Він же насипав пагорбок.
14 жовтня 2007 р. отець Василій Гавій відкрив на хресті нову табличку з написом «Симоновський Іван Олексіїович. 1822 р. - 21 березня 1900 р. Благодійник церкви Успіння Пресвятої Богородиці». Таким чином, через багато десятиріч було названо й вшановано ім'я одного із широкосердних наших предків, які збудували храм. Знаменно, що на могилі благодійника стоїть хрест з церкви, на споруду й утримання якої, він пожертвував значну частину свого достатку.
Відомо, що деревину для новобудови надав Неверовський. Згідно з військовим некрополем і родовідом в Кобижчі до 1857 р. жив і похований підполковник дворянин Неверовський Федір Степанович. Він був двічі одружений. Друга дружина - Марія Павлівна – була дочкою відомого українського письменника і педагога – просвітителя П.П. Бєлицького-Носенка, старший брат був одружений з спадкоємицею Минича – самого заможного поміщика в селі. У Федора Степановича було п’ятеро дітей: Михайло, Георгій, Василь, Олександр і дочка Софія.
Батько мав у власності крім великої кількості орної землі (610 га) ще і 40 га. лісу. Це урочище «Неверовщина», як йти з Наумовки на лісництво, недалеко від Носовського шляху. З цього місця і був взятий ліс на церкву.
Документів щодо того, кому і що залишав він у спадщину в архівах не залишалось. Відомо тільки, що земля була поділена між спадкоємцями. Згідно із звичаєм, вочевидь, маєток отримав старший син Михайло Федорович (1837 р. народження), і таким чином, залишався жити ближче за всіх до майбутнього храму. Імовірно, саме він і пожертвував деревину на спорудження храму. Може бути також, що на то було спільне рішення матері та дітей.
Неверовські мали маєток за адресою вул. Земськая №5, в тім місці, де зараз ростуть дерева, поруч з магазином. Великий, одноповерховий, обкладений цеглою будинок стояв з правого краю посадок боком до вулиці. За ним до ставка ріс фруктовий сад.
Деякий час на початку 20-го століття дім належав родині професора медицини Київського університету Алферьєву С. П., який виховував племінника Лєскова Н.С. З часом Лєсков став відомим російським письменником. Напевно він бував і в Кобижчі.
В 1914 р. садибу Неверовських купив заможний господар Хома Піскарський і жив в ній до розкуркулювання та виселення. Потім в домі зробили три входи і розміщувались в різні часи шкільні класи, суд, жив отець Олександр, мешкали вчительки, було правління колгоспу. В останні роки свого існування садиба використовувалась як колгоспний господарський двір.
Під час звільнення села від окупантів німці 18-19 вересня 1943 р. сильно бомбардували село.
Від авіаційного нальоту загинуло та отримало поранення багато людей, була зруйнована велика
кількість домів по Каштелянівці. Постраждала школа на розі Каштелянівки та Земської, яку
збудував на свої кошти Полонський М. О. Її потім відремонтували.
Від бомби згорів дім Неверовських і був розібраний на цеглу. Зараз на місці маєтку невпорядкований, дуже засмічений парк, який був висаджений років тридцять тому, а потім - покинутий. Де поховані благодійники Неверовські - невідомо.
Далі на основі спогадів парафіян розповімо трохи про життя парафії в довоєнні та повоєнні роки.
Люди пригадують, що в період колективізації, коли активно ліквідували церкви, у храмі відправляв Божу службу ієромонах, ім'я якого, на жаль, забуто. Уповноважений з питань релігії, з метою закриття Успенської церкви, вимагав від нього здати антимінс, без якого неможливо служити літургію. Батюшка відмовився, був заарештований і ув’язнений. Старий пономар Стецький С. Я. відвідував ієромонаха у в’язниці. Про це він у 1965 р. розповідав отцю Віталію, коли той був ще хлопчиком.
У перші повоєнні роки склалася ситуація, коли Успенська церква була єдиною не тільки на село, але і для декількох сусідніх сіл. Тож на недільну службу з’їжджалися й сходилися люди не тільки з Кобижчі, а з Браниці, Бобровиць, Горбачів, Козар, Іржавця (Носовського), Осокорівки, Наумівки та ін. На Великдень, Різдво, обидва храмові на майданчику біля воріт все було заставлено возами, в огорожі юрмилися, сиділи люди.
З обох боків стежки, що вела до храму, велася жвава торгівля солодощами, частіше – саморобними
півниками на паличках. Сиділо багато жебраків у домотканому одязі. Багато жінок приходило в
церкву у національному вбранні і в яскравих хустках. До речі, у таке вбрання тільки із
стрічками на вінку, часто-густо були вдягнені і наречені під час вінчання.
В 1962 р. в купол храму влучила кулькова блискавка, але церква не зайнялась. Одного разу, на Великдень, діти бавились свічками і запалили дзвіницю. Парафіяни загасили полум’я. Господь двічі врятував храм від пожежі.
В дореволюційні часи деякі люди зберігали свої заощадження, чи гроші за продаж хати, землі у церкві. Вона охоронялась та мала надійні засуви. Одначе, одного разу в 1905 р. злодій, коли порожній храм сторож на якусь мить залишив без нагляду, заскочив туди й поцупив касу. Козаки на конях довго шукали його, але не знайшли.
У спогадах людей збереглися факти утиску церкви з боку радянської влади в повоєнні роки. Наприклад, під час збирання врожаю недільна служба повинна була закінчуватися до 6-ої години ранку, тобто відправлятися вночі. Найчастіше дітей хрестили вдома, навіть вночі. Але все рівно хрестили всі, навіть комуністи. В метричну книгу про це не записували, щоб не заподіяти шкоди батькам. Могли вигнати з роботи чи то з партії. Заборонено було відспівувати й супроводжувати небіжчика на кладовище, можна було проводити обряд тільки вдома. На церкву накладали усілякі побори. Вони складали до 90%. Вимагали гроші на різні заходи, наприклад, на спорудження монумента Леніну. Спершу сільський базар діяв у п’ятницю чи понеділок. Потім навмисно, щоб люди не могли сходить у церкву, зробили його у неділю. Гоніння з особливою силою були у 1960-65 рр., під час чергової «компанії», організованої Хрущовим проти церкви. В ці роки на Україні було закрита половина з діючих православних громад.
«Уповноважений» спілкувався із священиком зверхньо й зневажливо. За свідченнями доньки отця Георгія у нього від таких розмов на нервовому гранті навіть пропав голос, але він продовжував служити пошепки. Люди це розуміли й вибачали.
До свята Іржавської сплітали велику гірлянду з живих квітів й прикрашали ікону. Квіти зносили
з усіх боків. Ікону на спеціальних ношах декілька священиків хресним ходом тричі обносили
навкруг церкви. Дзвонили дзвони. Люди низько вклонялися, щоб пройти під святинею. Казали, щоб
не боліла голова. Після служби мешканці Кобижчі разом з приїжджими накривали рядном й
скатертинами траву або столи і обідали. Спочатку трапезували священики і дехто з парафіян,
потім усі, хто хотів. Обов’язково частували жебраків, нужденних і калік. В повоєнні роки їх
було дуже багато: велика кількість чоловіків загинула чи отримала каліцтво, пенсій для селян
не сплачували, у багатьох хати були розбомблені чи спалені.
На Різдво збиралось так багато людей, що в церкві ледь розміщувались. Від подиху й свічок капало зі стелі. Співали зазвичай два хори: свій на кліросі та другий, з Браниці, навпроти. Особливо емоційне враження викликало виконання чоловічим тріо «розбійників».
Дочка отця Георгія згадує: «З дитинства я чула у сім’ї розмови про те, що після вечірньої служби, коли зачинялась церква на замок, якщо підійти впритул до неї, можна почути іноді спів хору, дуже тихий, як відлуння. А в деяких вікнах було видно відблиск запалених лампад. Це бачили та чули багато хто, а серед них і я. Спочатку ходили перевіряти, чи не залишився хто – небудь, але нікого не знаходили. Потім звикли. Колись хтось із священиків залишився у нас на ночівлю. Прогулюючись ввечері біля храму, він почув спів. Спитав у батька: «Хіба хтось у церкві залишився? Чому співає хор?» Батько відповів: «Там нікого немає, але ми це часто чуємо й звикли, так що не хвилюйтесь. Хор пішов, церква зачинена». З часом отець Василій Гавій розмовляв з цим священиком і той підтвердив це чудо.
Влітку 1980 р. двоє приїжджих крадіїв вночі перепиляли замок на дверях храму й вкрали напрестольну Біблію, чашу, лжицю та хрест. Злодії з церковним начинням у валізі поїхали у Москву. Там на вокзалі залишили багаж в автоматичній камері зберігання. Наступного дня один з них вирішив взяти їх собі. Він прийшов на вокзал і, оскільки не знав коду ,то звернувся до комірника з проханням відчинити камеру. При цьому на запитання, що в ній, він описав вигляд валізи. На друге - що в валізі, відповів – білизна, одяг. Відкрили, а там – срібне церковне начиння. Оскільки отець Георгій своєчасно повідомив міліцію, то зразу сповістили Бобровицю про знахідку і все повернули до храму. Крадіїв засудили.
За церковний хор люди згадують наступне. Орієнтовно з 1932 по 1955 рік регентом був Кононенко Андрій Данилович. Він мав духовну освіту, але не був рукоположений у сан священика, бо в нього померла дружина. Хор, що складався не менш ніж з п’ятнадцяті чоловік, здебільшого молодих, знав нотну грамоту. Андрій Данилович користувався диригентською паличкою й камертоном.
Потім керувала хором колишня оперна співачка Бабич Тетяна Григорівна. Вона оселилась в Кобижчі після загибелі чоловіка на війні. Мала дуже сильний і чаруючий голос. Наступною регентшею була Пластовець Катерина Фотіївна. Після неї, і невдовзі після смерті отця Георгія, диригувала його удова Ніна Іванівна Веселая. Вона була дуже доброю співачкою й регентшею, але сім’я мешкала в Ніжині, а приїздить треба було і на репетиції й на службу часто, і вона скоро відмовилась від керування хором.
На жаль, зараз уже неможливо встановити імена людей, що пожертвували значні або скромні гроші на зведення храму. Але можна впевнено сказати, що це були предки майже всіх селян, які живуть або жили поблизу від Успенської церкви. На щастя, ця традиція збереглася й у їхніх нащадків. Багато хто з них й тепер робить посильні внески на облаштування загального духовного вогнища, або допомагає посильною працею. Це вселяє надію на відродження тих часів, коли християнське милосердя й добродійність були нормою поведінки.