Село Кобижча розташоване в Бобровицькому районі Чернігівської області, на відстані приблизно 100 км. від Києва в бік Ніжина. Назва залізничної станції дещо відмінна - Кобижчи. Село одно з самих великих, якщо не саме велике, на Україні. Воно протягнулось на 8 км. вдовж старого річища р. Кобижча.
Перше за все зробимо невеликий екскурс у далеке минуле, щоб з’ясувати історію місця, де розкинулось село і хто тут мешкав в стародавні часи. Єдиною пам’яткою предковічного населення залишались могильні кургани, про які згадується у довідникові «Чернігівщина». Там сказано, що вони були насипані у 2-ому тисячолітті до н. е.
Історичні джерела стверджують, що то був ранній період «епохи бронзи» (1800-1300 р. до н.е.). Спосіб поховання під курганами використовувався на півночі Лівобережної України саме у цій час.
Люди з балто–слов’янських племен, які мешкали тут в той період, будували свої поселення по берегах річки, котру пізніше назвали Кобижча. Залишки її – р. Бурчак. Вона була повноводною й судноплавною, бо в ті часи клімат був значно вологішим ніж зараз і люди не втручалися в природу, а тільки брали те, що вона сама давала.
Рідкі родові поселення, зазвичай, складалися з 3-5 господарств. У кожної родини була
житлова будівля у вигляді землянки на 10-12 чол. площею 50-60 м2, заглиблена
на 1-1,5 м., чи півземлянка. Стіни робили з переплетених гілок, присипаних зовні землею,
стелю - з очерету чи соломи, долівка – земляна. Вогнище – відкрите чи купольне,
дим - «по-чорному», віконце – одне, невелике. Поруч будували наземну господарську споруду
для худоби та зерна. Іноді вона була на палях.
Основним видом господарства було скотарство: крупна рогата худоба, кози, вівці, свині. Коні використовувались рідко.
Орне землеробство, в зв’язку з великою трудомісткістю, наприклад, вирубки лісу під поле кам’яними сокирами, а також невеликими площами родючої землі, не могло бути основним джерелом харчування. Сіяли ячмінь, якій давав гарний врожай на площах спалених, зрубаних лісів, просо, пшеницю, льон. Мали десь 7 пудів зерна на людину в рік.
Значну вагу в той час мало полювання (лось, зубр, олень, ведмідь, кабан, борсук та ін.). Воно давало до половини м’яса, з того, що споживало населення. Люди носили домотканий одяг та одяг із шкір.
Знаряддя праці в той період застосовувались кам’яні – сокири, зернотерки, розтиральники, а також кременеві – сокири, серпи, ножі, долота, скребки, наконечники дротиків й стріл. Керамічний посуд робили ще без застосування гончарного кола - виліплювали руками з глиняних валків, потім випалювали на відкритому вогнищі чи у гончарній печі. Бронзи було дуже мало - її привозили з Кавказу.
Повернемось до курганів, які згадуються у довідникові «Чернігівщина». Вони були різних розмірів: висотою від 1 до 3 м и діаметром від 10 до 30 м. В них ховали по декілька чоловік, рідко – одного. В одному місце розташовувались декілька курганів. Це було родинне кладовище впродовж сторіч.
Поховання відбувалось таким чином. Небіжчика клали на землю, поруч клали поховальний інвентар, над ним зводили невисокий дерев’яний навіс, його спалювали, засипали землею, справляли тризну й насипали курган. Залежно від заможності чи значення небіжчика, в поховання клали від одного горщика з їжею до цілого набору необхідних речей для роботи, полювання, одяг, прикраси, їжу. Весь цей поховальний інвентар був керамічний чи дерев’яний. На сьогодні всі кургани давно переорані, зрівняні і археологи знаходять їх тільки з допомогою аерофотозйомки.
Треба згадати ще той факт, що на цих землях України в 6-8 сторіччі мешкали слов’янські племена полян. І саме вони, між шістьма іншими слов’янськими племенами, стали ядром формування українського етносу та Київської Русі.
Історик Карамзин М.М, посилаючись на Нестора - літописця, писав:
«Багато слов’ян, одноплемінні з ляхами, … оселились на Дніпрі … и називались полянами від чистих полів своїх. Ім’я це зникло у древній Русі, але зробилось загальним ім’ям ляхів, засновників держави Польської…. Поляни були більш освідченні ніж інші племена, лагідні та тихі звичаєм; брак завжди вважався святим обов’язком між ними и доброчесність панувала у родинах…. Господар панував у домі; …всякий будував хатину особливу, у деякому віддаленні від інших, щоб жити у спокої та безпеці. Кожна родина була маленькою, незалежною державою…. У випадках важливих одноплемінники сходилися разом, радилися про благо народу, поважаючи вирок старців, разом починали військові походи, вибирали Вождів, хоча полюбляючи свавілля й не сприймаючи примушування, вельми обмежували їх владу».
У 6-ому сторіччі, за словами Нестора-літописця «слов’яни харчувались просом, гречихою и молоком(?) ; а пізніше виучились готувати різні смачні страви, не жалкуючи нічого для веселого частування друзів.… Мед був їх улюбленим напоєм; напевно, що вони спочатку робили його з меду лісних диких бджіл, а потім й самі розводили їх». Поляни були, в основному, землеробами й скотарями.
У «Чернігівських єпархіальних відомостях» за 1872 р. сказано: «коб - древнє славянське слово, означає чаклунство, кобник - чаклун, кобище - сильне чаклунство». Мабуть назва села пішла від назви річки Кобижча і свідчить про сиву давнину села. Воно означено на самих перших мапах України за 1639 р. (разробник Г.Біплан). За відомостями, почерпнутими з довідника «Чернігівщина», село виникло в дотатарський період Київської Русі, тобто більше ніж вісім століть тому.
До речі, розповіді, начебто назва села пішла від висловлювання зголоднілої мандрівниці Катерини II: «Каби щи», не мають сенсу. Імператриця народилась (1729 р.) на багато століть пізніше, ніж створилось село. Можна також припустити, що поселення людей у цій місцевості існувало десь чотири тисячі років тому.
За старими документами в 1239 р. Кобижча була знищено ордами Батия. Дуже постраждало від нападу поляків у 1638 -40-х роках. У 1646 р. належало єдиному православному сенатору Сейму Польщі каштеляну (воєводі) Чернігова та Києва Адаму Киселю (1600-1653 рр.). Усе своє свідоме життя він намагався поєднати в братському союзі народи України та Польщі, разом з П. Могилою проголошував спільність католицької та православної віри під орудою Київської метрополії. На згадку про цей період частина села називається в народі Каштелянівкою. На місці, де зараз клуб, був його «замок». Там ще проглядаються оборонні обвалування (див. «Демографічний стан в середині XVII-го сторіччя»).
Про «древні» церкви (ми умовно їх поділили на «древні» – збудовані до 1700 р., «старі» – після 1700 р. і «нові» - після 1875 р.) ми знаємо наступне:
У 1795 р. мешканці Кобижчі писали державцям:
«В містечку Кобижчи з 1654 р., з причини невеликій кількості народу, який залишився після татарської навали, була тільки одна церков, під назвою міська, на честь Різдва Христова. Після припинення варварської навали народ, який зібрався й оселився за течією річки Кобижчи, при спроможності, в урочищі Савинцях у 1700 році збудував другу церкву, в ім’я Успіня Богоматері, а після в невіддалені часи, коли ще зібралися и расплодилися люди, в бувшому у містечку замку збудували третю церкву, Покрова Богородиці.»
Пізніше мешканці писали, що в зв’язку з великою чисельністю покровського приходу біля нього була зведена Миколаївська церква. Але вона занепала та й парафіяни, котрим було далеко ходити, в кількості 780 душ звернулись за дозволом перенести Миколаївський храм на інше місце. Дозвіл було дано і 1801 р. на краю Кобижчи був освячено храм в честь Святої Троіци.
Згідно документів, що наведені у журналі «Киевская старина» (квітень 1901 р.), 1751 року останній гетьман України Кирило Розумовський подарував сотенні містечка Кобижча та Носовка своїй матері Наталі Дем’янівні. В листі до матері син написав, що їх подаровано «в вечное и спокойное владение … со всеми жительствующими свободными и посполитыми людьми (без козаків – В.Д.) и с надлежащими к оным местечкам грунтами, угодьями и всеми принадлежнастями». До листа було прикладено відповідний універсал. Треба додати, що до цього Кобижча і Носовка ще не були у чиїмсь володінні. Наталя Розумовська в той час жила в своєму маєтку поруч з невеличким селом Адамівка за 25 км. від Кобижчі, похована в церкві Різдва Богородиці у м. Козелець.
Однак обидва містечка не залишались у родині Розумовських. Після скасування 1764 р. гетьманства селяни були переведені в «коронні». 1783 р. Кобижчу і Носовку Катерина II передала у володіння канцлеру Російської імперії Олексію Андрійовичу Безбородьку. До речі, він разом із братом були засновниками Ніжинської гімназії, яка з часом була перетворена в престижний ліцей, а потім - в існуючий Державний університет.
Вмер Безбородько О. А. 1799 р., жінки та дітей не мав. Містечко Кобижча перейшло у володіння до його брата Ілька Андрійовича, потім, відповідно, - до його жінки, старшої доньки і, нарешті, залишки непроданого спадку - 18 га. ґрунту та 9 душ - (згідно відомості за 1852 рік) обіймав онук граф Олексій Григорович Кушелев–Безбородько. Мешкав він у С.–Петербурзі.
У «Списку населених місць Російської імперії» за 1859 рік вказано, що у волосному містечці Кобижча мешкало 8 тис. чоловік. На той момент діяло чотири «старі» церкви: Покрови Пресвятої Богородиці (побудована в 1796 р.), Різдва Христового (1733 р.), Успіння Богородиці на Савинцях (1700 р.) і Троїцька (1801 р.). До 1928 р. Кобижча була містечком.
Про стан містечка в кінці 19-го сторіччя у книзі «Опис Чернігівської губернії», 1899 р. наведені такі дані.
1897 р. в містечку Кобижча і степних хуторах, які належали до нього було 2,85 тис. дворів.
В них мешкали 12 тис. чоловік. В селі було 2 земські школи, бібліотека, улаштовувались
5 ярмарок на рік. На одну хліборобську родину припадало в середньому 14 десятин (15.4 га.
землі). Сіяли жито і пшеницю - 45%, гречку – 20%, овес – 16%, ячмінь – 3%, трохи
картоплі – 5%, льон – 3%, конопля – 3%. В цьому переліку ще немає кукурудзи та цукрового
буряка, але є конопля і льон.
За соціальним станом двори в Кобижчі поділялись наступним чином: козаки, тобто нащадки реєстрових та низових козаків – 60%, військових, тобто відставних солдат, солдат запасу, а також тих, хто проходив службу, - 20%, селян–власників – 5%, купців – 6%, дворян – 0,5% та ін. Великий прошарок козаків та військових виник тому, що частина лівобережної України (Малоросія) була прикордонною зоною Російської імперії і тут раніше розміщувалась значна кількість військ та полки реєстрового козацтва. Кобижча розташовувалась на території Київського полку і була сотенним містечком. Полк ліквідували в 1781 р. Відслуживши, військові в багатьох випадках залишались тут жити. В зв’язку з цим у Чернігівській губернії кількість чоловіків трохи перевищувала кількість жінок.
Значний прошарок 5%- складали євреї. Це було обумовлено тим, що у великих містах їх кількість обмежувалась «зоною оседлости». Отже вони вимушені були влаштовуватись в містечках й торгувати, шинкарювати, займатись ремісництвом, орендували землю. Під час Першої світової війни у 1915 р. за наказом головнокомандуючого російської царської армії усі євреї з тилової зони, в тому числі і з Кобижчі, були відселені далі на схід. Царський уряд вважав їх потенційними шпигунами на користь Австро–Угорщини.
В Чернігівській губернії в кінці 19-го століття 0,9% населення складали дворяни. Можна припустити, що в Кобижчі їх було до п’ятдесяти чоловік. Це переважно були офіцери, поміщики, вчителі, лікарі, духовні особи, чиновники, які значною мірою складали культурний прошарок села. У цей гурт входили також заможні селяни, які могли відправити своїх дітей вчитися у міські навчальні заклади, а також різночинна інтелігенція, яка приїхала на роботу з міста. На початку 20-х років XX-го сторіччя цей прошарок був репресований, розкиданий по всіх світах більшовицькою владою.
Де зараз нащадки Неверовських, Миничів, Бєлицьких–Носенків, Симоновських, Полонських, Мандриків та багатьох інших? Таких прізвищ у селі немає, хоча декого з нащадків Полонського та Бєлицьких-Носенків ми знайшли. Вцілілі нащадки боялися зізнатися, що вони походять з цих славних родин - було небезпечно. Могили були забуті чи зрівняні. Ми не знаємо, де поховані, наприклад, військові та козацькі офіцери Бараненкі-Брановицькії, Гріцай І.О., Жила Ф.В., Косенко П.Г. (древній козацькій рід), Литвинов Я.О., Лобода М.Г., Пінчук О.С., Процько І.І., фон Шенерт В.І. та ін.
Комуністичною владою цілеспрямовано знищувався генетичний фонд українського народу. Знищені архіви, значною мірою забута достойна історія козацького села Кобижча.
Про козаче минуле села свідчить інформація в «Топографічному описі Чернігівського намісництва». 1764 року в селі проживало 244 козаки Ніжинської сотні Київського полку. Козаки мали таку форму: темно-синій суконний жупан з червоними вилогами й обшлагами, по краях та знизу красного сукна опушка. Під низом - такого ж кольору півкафтан. На гербі села (1769 р.) в той час були зображені перехрещені шаблі, золотий хрест та золота корона. Поле герба – червоне.
На городах уздовж початку парного боку вул. Земської (Островського) в давні часи було козацьке кладовище. Там зараз ще стоїть на межі хрест над могилою Мандрика Андрія Андрійовича, 1826 р. народження, нащадка старовинного козацького роду. Поруч - залишки чийогось склепу. До 1930 р. на ньому кожне свято горіла лампада.
В середині 19-го сторіччя найбільш заможними землевласниками в Кобижчі були: колезький асесор Минич Андрій Іванович (мав 1000 га., мешкав там, де зараз стадіон), підполковник Неверовський Федір Степанович (650 га. і в тому числі 40 га. лісу), поручиця Анастасія Сионинова (870 га.), губернський секретар Олексій Дмитрович Симоновський із сином Іваном (410 га. в тому числі 120 га. лісу), штабс–ротмістр Микола Григорович Мандрик та його брат Андрій (разом 1200 га), губернський секретар Алексій Яковлевич Литвін (510 га.) та інші.
Під час скасування кріпосного права у 1861 році значна частина землі поміщиків пішла на відкуп кріпосним та козакам (здебільшого - державним селянам). Нариклад, Симоновський вже мав не 410, а тільки 240 га. рільної землі. На початку 19-го ст. серед великих землевласників з’являються нові прізвища: Груздовський (жив за залізницею), брати Бєлицькі-Носенко, Главинський (жив поруч зі старою Успенською церквою), Піскарський (на Цибовці ) та ін.
Священики мали від 20 до 90 га. прибуткової землі. Всього у землевласників було 10 тис. га. різної (прибуткової, неприбуткової та лісу) землі. Кожна церква мала 40 - 80 га. ружної землі. Прибуток від оренди ішов на її потреби.
В 80-х роках була організована Козелецька повітова виборна земська рада. Вона складалась переважно з прогресивних інтелігентів, дворян. До неї було обрано, до речі, священика, дворянина Полонського М.О., про якого ми розповімо далі. Земська управа опікувалась народною освітою (наприклад, «Машиною» школою), лікарнями, агрономічними службами, поштою, кредитними установами, тощо. В цих галузях в селі відбулось значне покращення. Нагадаємо, вулиця Островського на Савинцях мала назву Земська.
У 1896 р. була збудована лікарня-амбулаторія на 15 ліжок, 1915 р.- нова залізнична станція. В 1914 році
була зведена й прийняла учнів нова середня двоповерхова школа №1 в центрі села.
Ось що писав у книзі «Спогади священика» небіж Миколи Олексійовича Полонського – Матвій Тимофійович Полонський, який був настоятелем церкви Косьми та Дамияна у м. Новая Басань:
«1908 р. у міністерстві народної освіти було дано хід на відкриття по населених пунктах імперії вищих навчальних училищах, и повітовим земствам було доручено призначити ці населені пункти…. Козелецький повіт, який очолював Кранський Болеслав-Ярополк-Марцелла, вказав Кобижчу, а не Нову Басань. Міністерство давало на зведення будівлі 50 тис. карб., а громада, бажаюча мати таке училище, повинна була на допомогу міністерству дати з свого боку 1 десятину землі під садибу училища та 12 тис. карб на доставку матеріалів чи повинне взяти на себе обов’язок, замість того, потрібні для будівельних робіт матеріали доставлять на місце за свій кошт.
Кобижчанська громада на садибу для цього училища дало в містечку 1 десятину землі, викопано було канави під фундаменти, а коли справа почалась – відмовились доставляти потрібні матеріали й гроші не хтіли сплачувати.»
Матвій Полонський хутко зібрав у Новій Басані схід, на якому було вирішено при нагоді ці вимоги виконати й з відповідним протоколом поїхав до повітового начальника у Веприк – Крановецькому і у канцелярію попечителя округу в Київ. Від них він отримав обіцянку перенести будівництво у Нову Басань. Далі Полнський пише:
«Коли я повернувся у Нову Басань, то узнав, що кобижчани довідались, що Новая Басань може відняти будівлю собі, цей же час під тиском Храновецького та Глуздовського зібрали 12 тис. у допомогу міністерству на зведення цього будинку в Кобижчі. Справа земством була залишена за Кобижчею й зараз ця мурована двоповерхова будівля прикрашає не Нову Басань, а Кобижчу.»
З розповіді Хижняка І. О. (1912 р. народження):
«Господарювали на селі общиною. Кожний власник вносив свій земельний пай в узагальнене поле. Поле поділялося на три ділянки, які кожен рік оброблялись по різному. З метою сівозміни. Одна з ділянок йшла під випас. Тоді було багато овець, по декілька десятків у кожного господаря. Для них робили кошару. Поле обробляли артіллю. Врожай звозили у загальну комору (магазин), який був на пісках, там де зараз глинище. Потім там була 5-та бригада колгоспу «Перемога». Ділили врожай згідно земельному паю та участі в роботі. Сторожи були наймані. Артіль мала спільні молотарки, великі плуги, косарки тощо».
З далекого минулого й десь до 1950 р. майже в кожному господарстві декілька соток були засаджені коноплями чи льоном. З них виробляли домоткане полотно. Для цього за звичай восени хазяйка та діти робили нитки, а взимку в хаті установляли станок й ткали полотно. Воно йшло на сорочки, одяг, рушники, доріжки, скатертини тощо. При потребі його фарбували ольховою, дубовою корою чи іншими барвниками. Теплий одяг робили з вовняної нитки. Для цього тримали до десятка овець. В останні роки овець частіше тримали у колгоспному стаді, а коли колгоспи відмовились від них, люди теж залишили цю справу.
До революції в містечку діяла козацька рада, на якій вирішувались такі питання: оподаткування родин, контролювалась сплата десятини на церкву, виносились вироки за дрібні порушення, нарізалася земля священикам, організовувались відробітки на ремонті доріг, мостів й тому подібне.
Завдяки Столипінській реформі (1906 р ), яка зобов’язала общину виділяти землю в масиві для окремих господарів, навкруги села виникло багато хуторів. Потім, вже при радянській владі, з боку Симанівки посадили ліс, а людей переселили в село, ближче до колгоспів. В тому лісі ще й досі можна зустріти фруктові дерева чи садові квіти.
Під час громадянської війни, взимку 1918 р. під селом точилися бої між більшовицькою армією й військами білого генерала Денікіна.
Згідно зі «Словником гідронімів України» річка, яка струменилась через село і залишки якої ще де не де залишались, називалась в різних історичних джерелах Кобижча (Кобизча, Кобизця, Кобижца) чи Шуловка. Вона була лівим притоком р. Остер. і одночасно правим - р. Трубіж.
За свідченням мешканців села річка була знищена за три рази: у 1932 р., коли проводилось осушення боліт з метою збільшення орної площі, вдруге - під час створення рибних ставків після війни і втретє - в 50-60-і роки, коли поблизу с. Степанівка (Осокорівка) був прокопаний відвід на цукровий завод. Вода була потрібна для миття та транспортування буряка. Річка поступово змінила річище й пропала. Заросле річище й прилеглі до нього пологі вигони в селі називають - «багметка». (Походить від слова багнюка). Залишки річки називають - Бурчак.
На основі спогадів літніх людей згадаємо трохи новітню історію села.
Після тривалої руйнівної громадянської війни 1917-1920 років більшовицькій владі потрібні були великі кошти на відбудову промисловості, утримання армії, партапарату та інше. Їх можна було узяти тільки з села. Найбільш зручною формою викачування з нього була колгоспна система господарювання. Форсований період колективізації був у 1928-30 роках. Якщо господар не хотів вступати в колгосп, то його обкладали непомірними податками. Якщо не виконував, забирали все, що мав. Це були не тільки заможні господарі, а й ті, хто був просто більш - менш справним і міг працювати 11 годин на добу. Багатьох виселили на Північ чи до Сибіру.
Сільська рада мала право накладати на боржників штрафи – до п’ятикратного розміру від вартості незданого хліба, продавати їх господарства, порушувати проти них кримінальні справи. В основному розкуркулювали комсомольські осередки.
Із спогадів жінки з Шульгівки (1924 р. н.), дочки куркуля:
«Десь 1930 р. в нас була велика родина в 10 чоловік. Мали 16 десятин землі, корову, теля, півдесятка свиней, волів, коняку, випасали два десятка овечок. Був найманець. З нас почали тягнути податки. Дід неспроможний був сплатити. Забрали все, що було – зерно, всю їжу. Це робили незнайомі буксири, може з іншого села. Коли забирали худобу, мати опиралась. Так її так тягнули за шнурок до хрестика, що вона через два тижні померла. Бабу відвезли в психлікарню. Від голоду в 1933 р. померли п’ятеро. Залишилась я з тіткою, оселились у хаті померлих від голоду сусідів. Я ходила по людях, жебракувала, пасла худобу. На нашій вулиці розкуркулили 6 дворів (називає прізвища). Куди ділися з них хозяйни не знаю. На нашому подвір’ї з розібраних хат куркулів та попиляних у дворі дерев збудували клуб. При німцях (1943 р.) бувші господарі його розібрали».
Деякі з вцілілих куркулів в той час повернулись до своїх осель.
Виходячи із загальних цифр по Україні, можна припустити, що в селі були викинуті з власних хат, вислані, знищені органами ОДПУ під час розкуркулення декілька сотень людей.
Спочатку в колгоспи забирали все: велику худобу, реманент, птицю тощо. Потім, коли в селах почались заворушення, масове забиття худоби, псування реманенту, тиск на селян зменшили й дали право колгоспникам мати корову, дрібну живність, присадибну ділянку.
З розповіді жінки з Савинців:
«Батько не записувався в колгосп. Мати була дуже проти. Прийшли активісти - буксири, забрали коня, реманент. Тоді батько пішов й подав заяву. Залишили корову. Нас в родині було семеро. Вона нас врятувала від смерті під час голоду. Люди тікали з села. Багато хто поїхав у Грузію».
Українські селяни-одноосібники не хотіли йти у колгоспи. З метою покарання і примусу до вступу їх обклали надмірними податками. Хто не виконував - забирали худобу й майно, висилали з України. Цей крок радянської влади співпав з недородом, що привело до голодомору у 1932-33 р. р. До цього часу були закрити всі храми. Масове знищення церков потрібне було тому, що в них збирались люди й вироблялось гуртове супротивне ставлення до цього і до влади взагалі. Християнська мораль суперечила моралі більшовицькій. Крім того, владі потрібні були коштовності, накопичені в храмах за багаторічну історію їх існування.
З розповіді селянина похилого віку з Озерця:
«Батько не хотів записуватися у колгосп і не зміг сплатити податок. Прийшли «уповноважені» з активістами-односельцями. Забрали все: зерно, худобу, курей. Стали розкидати клуню, щоб перенести в колгосп. На дворі було холодно. Приходили в хату грітися. Двоє не заходили - то були хресники. Соромились. Залишилась одна курка. Наступного дня прийшов один з активістів й забрав її. Через багато років я його зустрів й нагадав про це. Він відповів: «Все, все забуто!». Сім’я голодувала, всі опухли. Я був найменшим і не опух. Мати казала, що я мабуть помру першим, а я вижив…»
Нагадаємо, що до цього часу вже на протязі десятиріччя церква була відокремлена від держави й весь час гнобилась. Багато священиків було репресовано. Наприклад, тільки в 1922 р. під час «компанії по вилученню церковних коштовностей» у Чернігівській єпархії було розстріляно й замучено 78 духовних осіб. Люди, особливо молодь, були відлучені комуністами від церкви. Заповіді закону Божого «не вбий, не вкради, не свідчи неправдиво проти ближнього свого, не жадай дому ближнього свого» були багатьма забуті чи нехтувались.
Згадаємо детальніше долю кобижчанських храмів. Як ми вже казали, наприкінці 19-го століття
в містечку діяли вже нові чотири церкви, зведені замість постарілих або згорілих (Успенська).
Ось що з ними сталося:
Троїцька (1887 р.) була закрита під час колективізації потім згоріла під час бомбардування у 1943 р. Іконостас з неї зберігався в церкві Успіння і повернутий в нову, невелику, яку збудували нещодавно на тому ж місці.
Церква Різдва Христового (1893 р.) знесена під час колективізації десь в 1928-30 р. Вона стояла на місці, де зараз їдальня школи №1. Мабуть вона була обкладена цеглою. Коли будували після війни їдальню, то знайшли підвал з церковним начинням.
Церква Покрови Пресвятої Богородиці (1899 р.) теж була закрита в цей час, використовувалась як склад зерна. Під час окупації німцями в 1942 р. в ній відновили Божу службу. Десь у 1950 – 51 роках перебудована під клуб. Коли скидали хрести, то із селян ніхто не схотів і для цього привезли людей з Києва.
Храм Успіня на Савинцях, який був розташований по вул. Савинській №56, згорів ще до зведення цих церков. В будинку, який залишився на ділянці, мешкав в 1903 р. паламар нової Успенської церкві. Люди пригадують, що там деякий час на кладовищі була капличка.
Таким чином, з чотирьох церков донині збереглася тільки одна - Успіння Пресвятої Богородиці (1875р.-1895 р.),
котра хоч і була деякий час закрита, але без хрестів не стояла. Сюди поступово потрапило багато начиння,
ікон з порушених храмів.
Після масової колективізації люди не хотіли багато сіяти - все рівно відберуть. В 1932 р. була порівняно невелика посуха. Така, яка буває приблизно раз у три роки. Норми хлібоздачі були значно збільшені. За наказом Сталіна для виконання плану забирали навіть посівний фонд, накладали натуральні штрафи, тобто, забирали з хати всю їжу, застосовували репресії до господарів та службовців, які щось залишали людям.
По Кобижчі ходили бригади, які складались із членів правління - бригадирів, комуністів та активістів - буксирів. Вони відшукували приховане зерно, «штиркаючи» землю металевими щупами, інші продукти та вивозили. «Ми з матір’ю на городі, вночі закопали скриню з зерном, землю віднесли до колодязя - наче його чистили, посадили пшеницю. Пришли, знайшли і забрали». Частину знайденого забирали собі.
Почався голод, страшною смертю вмерло багато кобижчан. Вмирали, в основному, цілими сім’ями і довго ще на селі стояли порожні хати. За свідченнями вцілілих в першу чергу вмирали чоловіки похилого віку. Найбільша смертність була у лютому, березні та квітні 1933 року.
На сьогоднішній день вже неможливо точно встановити кількість загиблих від голодомору. Залишилось дуже мало свідків. Багато років тема голодомору була заборонена, розмови про нього карались судовим вироком по ст. 58 Кримінального кодексу. Усі демографічні документи були чи фальсифіковані, чи знищені.
Наведемо вибраний із спогадів, які зібрали учні та вчителя шкіл села, перелік того, чим люди намагались врятуватися від смерті під час голодомору: хліб із жолудів з макухою, млинці з кінського щавлю, (м’яти, кропиви, молотих кукурудзяних качанів, середини соняшників) з добавкою жменьки муки, каша з люпину, квіти з дерев, ботвиння, тогорічна гнила картопля, яку находили в полі, гречане лушпиння, опецьки, кора дерев, ворони, собаки, щури, горобці, коти, дохлі домашні тварини, жаб’ячі пуголовки. Траплялись випадки, коли люди їли трупи людей.
Жінка згадує: «Мій батько пішов у ліс збирати гриби. Дійшов до свого городу, впав і помер від голоду. Люди падали на ходу і щоб не лежали, ті хто дужчий, їздили і збирали мертвих. Померлих людей не ховали, бо не було сили збити труну. Звозили всіх у одну гробницю і закопували».
Одне з таких братніх поховань, як згадує жінка з Шульгівки, є на Савинському кладовищі. Треба зайти під арку і воно буде праворуч, зразу за рівчаком. Там немає ні надгробка, ні хреста.
Менше за інших потерпали від голоду ті, хто отримували пайки, тобто ті, хто працював на залізниці, в правлінні, в лікарні та тому подібне. Але таких було дуже мало. Багатьох врятувало те, що в них була корова. Деяку невеличку допомогу для людного села надавала наявність річки, в якій в тому році було багато риби, а також близькість лісу з грибами та ягодами. На болоті водились птахи, а це вже й м'ясо і яйця.
В колгоспі давали трохи поїсти, бо інакше люди не могли працювати. «А варили нам муку. Ми їли з мисочок і просили добавки. А Йосип (кухар) казав, якщо залишиться, то дасть. У мого батька ноги опухли, він лежав вдома. Ми йому несли поїсти».
Значною мірою, вочевидь, кількість померлих в різних кінцях села залежала від того, як та чи інша «бригада» ошукувала подвір’я, як відносилась до людської біди. Із спогадів: «На нашій вулиці було 17 дворів. Від голоду померло 13 душ», в інших спогадах: «не пам’ятаю випадків смерті із голоду на нашому кутку».
У спогадах свідків голодомору згадується багато випадків благодійної допомоги односельців один одному: «А в нас
ще залишалась корова. Мати годувала нас, носила ще й сусідам молоко, бо вони пухли…», «Мати обробляла
в колгоспі буряки, за це їй видавали макуху. Ми утримували весь час корову, що дало змогу вижити. Біля
нас жила сім’я з п’ятьох чоловік. Вони сильно голодували. Часто старший Лука приходив з проханням
залишків їжі. Мати вже варила з розрахунку на те, щоб щось уділити їм.», «Мати допомогла людям
молоком. Вона за нього нічого не брала, хоча за краплину молока вони віддавала все майно».
Як ми вже вказували, точну чисельність померлих від голодомору в зв’язку з фальсифікацією, знищенням документів 1932-33 років та відсутністю достатньої кількості свідків встановити неможливо. Тому ми самі підрахували орієнтовну цифру.
Для того щоб наблизитись до достовірного результату вирішили зробити максимальну кількість обчислень різними способами і встановити середній показник. Були виконані шість підрахунків за принципово різними методиками та вихідними даними.
Для обчислення були максимально враховано всі наявні у сучасній науці дані щодо голодомору 1932–1933 років. Результати в усіх варіантах виявились близькими один до одного.
Далі підрахунки були надіслані на експертизу в основні профільні наукові інститути НАН України. Матеріал було доопрацьовано разом з їх фахівцями і офіційно отримав позитивні оцінки. В листах всіх інститутів були наведені цифри загиблих від голодомору в селі Кобижча, з якими вони погодились. Експертні висновки надали: Український інститут національної пам’яті (лист, підписаний академіком І. Р. Юхновським), Інститут історії України (доктором історичних наук О.С. Рубльовим), Інститут демографії та соціальних досліджень України (членом-кореспондентом НАНУ Е.М. Лібановою).
Всі підрахункові і експертні цифри ми проаналізували, узагальнили і отримали єдиний результат. На основі вказаної роботи можна стверджувати, що від голодомору 1932-1933 років в селі Кобижча померло орієнтовно 1100 чол.
Підрахунки і експертні висновки зберігаються у фондах історичного музею м. Бобровиця.
22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. По мобілізації до й після окупації села на фронт пішли всі придатні до військової служби чоловіки. Під час війни в селі загинуло близько 1500 чоловік. Прізвища більшості з них – 739 чоловік військових та 220 чоловік цивільних - названі відповідно у «Книзі пам’яті» та «Книзі скорботи». У селі і на станції стоять чотири пам’ятника загиблим у війні.
В перші місяці радянські війська відступали. Велика кількість їх було оточена на схід від Києва. Кобижча опинилась в цьому колі. Боїв під селом практично не було. В полон німці захопили кілька сотень тисяч військовополонених. В лісі під селом було кинуто багато військового спорядження, бродили коні. Командири приходили в село й вимінювали форму на цивільний одяг.
В село німці зайшли у середині вересня 1941 р. Мотоциклісти й бронемашини в’їхали зі сходу, з боку Козар. Деякі мешканці села зустрічали їх із хлібом і сіллю. Люди ще пам’ятали розкуркулення та голодомор і сподівалися на краще. Під окупацією Кобижча була рівно два роки.
По приходу німців люди розібрали колгоспну худобу, реманент, зерно з церков, де воно зберігалось, та інше. За проханням родичів німці відпускали по домівках військовополонених. Їм потрібні були робочі руки для вирощування врожаю. Німці дозволили відкрити Троїцьку, Покровську та Успенську церкви. Народ сподівався на те, що роздадуть землю. Але цього не відбулося – окупанти залишали по суті колгоспи - «общинні господарства».
З розповіді жінки з Каштеляновки (1916 р. н.):
«Вже 22 червня 1941 р. ввечері десятники рознесли повідомлення, а наступного дня в клубі зібралися годні до військової служби чоловіки. Їх відправили, а через два тижні – всіх, хто залишився. Жінки дуже плакали. Під час війни з великої розкуркуленої сім’ї загинуло п’ятеро: чоловік і чотири брати. Німці жили в центрі села. Рядові могли взяти якісь продукти й не сплатити. За роботу у колгоспі нараховували трудодні, а по них сплачували. Дуже слідкували щоб добре працювали. На податок «по контрактації» брали зерно, молоко, яйця та всі інші продукти. Вночі приходили партизани, приносили тканини, я їм шила одяг. Вони навіть не дякували. Я дуже боялась, що дізнаються поліцаї та заарештують. Поліцаї були різні, були й хороші (називає прізвища). Під час відходу німців всі вони пішли з ними. Під час бомбардування наша хата на Носовському шляху згоріла».
Згідно з історичними джерелами німці сплачували за отриману від населення на податки сільгосппродукцію гроші, але за ціною, значно нижчою за ринкову. Свідки розповіли, що окупанти привезли і використовували багато своїх сільськогосподарських машин.
У школі №1 була розташована комендатура з німецьким офіцером на чолі. Гарнізон був німецький та мадярський (угорці). Солдати квартирували по хатах в центрі села й по Кашталяновці. Там же мешкали й поліцаї. Ближче до лісу їх не було, бо боялись партизан. На чолі цивільної адміністрації був староста. Теоретично йому була підпорядкована поліція, яка була набрана здебільше з ображених владою людей, а також з покидьків та мобілізованих із місцевих та військовополонених. Вони були одягнені в цивільний одяг з пов’язкою на рукаві і мали на озброєнні старі гвинтівки. Згідно з встановленими окупантами нормами набирали поліцаїв з розрахунку одного на 100 мешканців, тобто їх в селі було біля сотні.
Прийшовши в село, німці провели репресії: були заарештовані і відправлені на страту в Чернігів і Ніжин, або розстріляли карателями деякі комуністи, комсомольські активісти, голови колгоспів, службовці, євреї. До кінця 1942 та навесні 1943 р. було страчено до 15 чоловік.
Для ведення бойових дій у тилу ворога радянська влада заздалегідь підготувала місцевих комуністів, заклала в лісі бази із зброєю, одягом та провіантом. Але так склалось, що у цьому лісі сконцентрувалася велика кількість оточених. На чолі з військовим командиром Бовкуном І. М. вони склали основу партизанського загону, в якій потім ввійшли й місцеві бійці.
Для деяких молодих чоловіків, які не потрапили з якихось причин в Червону армію і яких влада хотіла мобілізувати, виникло питання чи йти в поліцію, чи в партизани. В тих, хто пішов в ліс, з часом окупантами були репресовані родини, спалено хати. В зв’язку із цим на початку 1943 р. багато сімей партизан теж ховалися в лісі. Партизани не вели бойових дій в селі, а діяли в рейдах та на залізницях. «Мій дід, із згодою з партизанами, був головою одного з німецьких колгоспів. Таємно відправляв їм харчі. Німці про це дізналися, забрали у Ніжин. Діда облили бензином і спалили, бабу - розстріляли».
З розповіді жінки, яка живе на Савинцях (1930 р. н.): «Поліція попередила людей, що, коли
побачите партизана, то доносіть нам. Косарі - 22 чоловіка - і серед них мій батько, їхали
на возах через ліс. До них з кущів вийшов односелець – партизан. Попросив закурити. Трохи
порозмовляли за життя в селі. Поїхали далі. Через декілька днів один з цих косарів десь
про це розповів. Дійшло до поліцаїв. Батько знав, що його можуть заарештувати, але в ліс
не пішов, бо боявся, що заберуть нас. Всіх двадцять двох забрали поліцаї і відвезли у
Чернігів. Більше їх ніхто не бачив».
Згідно з «Книгою Скорботи України» за два роки окупації було страчено більш ніж 220 мешканців села і серед них більше 40 дітей. Найбільш трагічним днем для Кобижчі можна вважати 7 лютого 1943 року. В цей день фашистські кати в Чернігівській в’язниці стратили 39 односельців і серед них 12 дітей. В цьому ж місяці поліцаї одночасно спалили на Савинцях майже всі партизанські хати.
Взагалі пік страт мирного населення співпадає з періодом початку дій партизанського загону – весна-літо 1942 р. і наступом радянських військ після перемоги під Сталінградом – лютий-березень 1943 р.
В Німеччині потрібні були робітники. Тому в кінці 1942 почався набір остарбайтерів. Першими туди поїхали деякі добровольці, бо німці казали, що можна добре заробити, обіцяли винагороду землею. Згодом з’ясувалось, що це не так. В листах з Німеччини розповідалось про тяжкий труд, знущання, особливо в промисловості. Потім вже молодь примушували їхати за списками, які складав староста, та під охороною. Хлопці й дівчата не хотіли, ховались, тікали з села, йшли в партизани. Всього було відправлено з села близько 170 чол.
Але були і інші спогади щодо примусових робіт. Жінка похилого віку із Шульгівки пригадує:
«Вночі мені і ще дев’ятьох дівчат з нашої вулиці забрали поліцаї і кіньми відвезли у волость, а зтудова в Ніжин. Мені було 17 років. В Німеччині робила у полі, доглядала дітей. Мені пощастило – були хороші хазяїни. Він був вчителем, вона хворіла. Робили та їли разом. Тим, хто працював на заводі, було погано. Після війни з нашого кутка повернулись всі дівчата. Мене потім, як шпіонку, хотіли відправити працювати на Донбас. Односельці до нас відносились погано».
Кобижча була визволена від окупантів у вересні 1943 р. Під час визволення німці сильно бомбардували село. Багато хат в центрі і по Каштелянівці були зруйновані. Бомби влучили майже у 300 подвір’їв. Близько 50 мешканців 18-19 вересня загинуло, в декілька разів більше отримали поранення.
Зупинимось трохи на колгоспах, які були в селі Кобижча.
У довоєнні часи в селі було шість чи сім колгоспів, після укрупнення за Хрущова (секретар ЦК - вересень 1953-1964 р.) стало три, потім два. Профіль господарювання - вирощування зернових культур та тваринництво. Колгоспами практично керував райком компартії.
В перші повоєнні роки колгоспник повинен був відпрацювати у колгоспі не менше 140 трудоднів на рік. В разі, якщо ця норма не виконувалась, то могли віддати під суд чи відрізати город. Бувало, що переорювали вже посаджену городину. За один трудодень в багатьох колгоспах видавали 100-300 г. хліба або і зовсім нічого. Затримки з оплатою тривали від 1,5 до 2 років. До того ж колгоспник повинен був сплатити облігації державної позики та продналог. На душу населення виходило менше 200 г. хліба на день.
Основним засобом існування залишалось підсобне господарство. Але все - городина, птиця, худоба, сад - оподатковувалось.
З розповіді жінки з Озерця про життя у 50-тих роках:
«Батько пропав без весті тому грошову допомогу на погиблого не сплачували, мати пенсію не отримувала. Нас у сім’ї було четверо. Жили з городу, продавали молоко, збирали в лісі гілля й колючки. Возили їх коровою на базар продавати. Але жити було якось весело. По вечорах молодь збиралась по своїх кутках, танцювали під гармоніку й бубон польку, краков’як, співали пісень. Молоді було дуже багато.»
Був і такий наказ влади, який вимагав здавати шкіру зарізаної свині. Як розповідав один чоловік, він за те, що приховав шкіру кабанчика, щоб зробити чобітки синам, був засуджений до двох років примусових робіт.
Для того, щоб люди не тікали з села, ще з часів колективізації, з 1932 р. до шестидесятих років паспорти селянам міліція не видавала. Тільки винятково і за згодою сільради. Одна літня людина розповідала, що для цього він в ті роки завербувався на шахту, але туди не поїхав, а поїхав працювати в інше місце.
Пенсії колгоспникам не сплачували до 1964 р., не було оплати по непрацездатності та відпустки по народженню дитини аж до початку 70-тих років.
«У 1971 р. моя мати-колгоспниця отримувала пенсію 12 крб., 1985 р. - 22 крб., 1995 р. - 28 крб.»
Взимку 1946-1947 років новий голод спіткав Україну. На відбудову промисловості потрібні були великі гроші і їх знову перекачували з села. Ціни на промислову продукцію завищувались, а заготівельні на сільгосппродукцію занижувались. Для виконання норми селянин повинен був весь світловий день працювати на колгоспному полі, а на своїй ділянці робить було ніколи.
Влітку 1946 року була посуха. Коли у людей на хлібопостачу вилучили зерно та корми для худоби, почався голод. Зі спогадів:
«В 1947 році теж була голодовка, але вже не така страшна. В цей час мали ми вже трохи картоплі. З колгоспу дозволили залишити коняку, яку ми зарізали і з’їли. Був час, що в сім’ї два тижні не було картоплі, але ми варили лушпиння, товкли його у ступі і варили юшку».
З розповіді жінки, яка в 1950 р. працювала на фермі і в полі:
«Робили за «палочки». На трудодень давали десь 200-500 г. зерна. За 200 робочих днів отримували десь 2-3 мішки зерна. На базарі пуд пшениці коштував 3 крб. За річний заробіток можна було купити пару кирзових чобіт. В перші повоєнні годи податок на землю у нас в сім’ї складав 1200 крб., обов’язкова страховка – 75 крб. Ще змушували купляти облігації. Продналог складав: молоком за корову 300 л., за первачку – 100 л. за рік, за курей треба було здати 100 яєць. Члени правління ходили по дворах й перевіряли кількість худоби і птиці.»
Після війни була спроба закінчити створення в межах села рибного господарства, розпочатого ще до 1941 р. Його планували зробити за рахунок трьох ставків: першого - в центрі села, другого - між Каштеляновкою та Кутовкою й третього - в кінці вул. Рудова. Були збудовані дамби на річці Бурчак й зариблені коропом два ставки на Савинцях. Потім воду відвели на цукровий завод й пруди пересохли. По одній з цих дамб, найдовшій, проходить стежка від вул. Земської до Кутовки.
Після смерті Сталіна (березень 1953 р.) були в 5-8 разів збільшені закупівельні ціни на сільгосппродукцію, податки з господарств зменшені в 2,5 разів.
В 1956 р. було введено щомісячне авансування колгоспників, тобто зарплата, та повний розрахунок за рік після жнив.
З розповіді жінки, яка пригадує період десь 1960 р.:
«За рік треба було відробити 200 вихододнів. За місяць платили по-різному, в залежності від роботи - 20-70 крб. Механізатори та доярки отримували більше. Нам, наприклад, платили за норму - прополку 6 сотих буряків - 2 крб. 80 коп., за вивозку соломи - 80 коп. Сплачували з великими затримками. В кінці року на повний розрахунок отримували ще десь по 200 г. зерна на зароблений крб. Грошовий податок був на землю, треба було купити облігації та сплатити страховку. Був продподаток на корову – 120 л молока на рік і 100 яєць за курей».
Якщо людина не хотіла чи була неспроможна купити облігації, припустимо на 300 крб., то до неї могли прийти з обшуком і забрати щось, наприклад, збрую. Сплатив - повернуть.
В цілому в ці роки в селі жити стало легше.
У 1956 р на Савинцях відкрили нову двоповерхову, 8-річну школу. В нею перейшли учні з «Машиної» школи. Школа працювала в дві зміни й класи були заповнені. У школі була заснована бібліотека, музей історії села та побуту.
В зв’язку з великими втратами населення під час голодомору 1932-1933 років., війни 1941-1945 р., а також міграцією у міста та індустріальні регіони кількість мешканців Кобижчі за останні 80 років зменшилась втричі.
Десь 1969-70 роках в хатах з’явилось електричне світло. В обох школах разом навчалось в 1971 р. 1330 учнів, в 1982 р. – 1050 чол.
Інтенсивний виїзд людей почався в 60-тих роках після введення загальної паспортизації по державі. Цьому сприяла близькість Києва, невідповідна оплата праці на селі, прагнення молоді отримати добру освіту та жити в місті.